Пізня осінь. Холодний мрячний вечір… О сьомій годині відходив останній автобус до містечка Богородчан. Його симпатичний власник все має щастя до гостей. В автобусі битком- набито. Мені попало резервове місце при дверцятах. Мушу їхати, хоч зпізнена пора, бо люде чекають на мене в селі Н е в о ч и н і. Я всів…
Мотор, пущений в рух, зафуркотів, застогнав… Автобусом легко шарпнуло з місця. Замигали станиславівські, брукові лямпи, кидаючи на „Добра-ніч“ своє матове світло за автобусом… Ще кілька хвилин і двоє сильних осліпляючих очей лій- ковато врізались в мрячну пітьму, просвічуючи шлях автобусові…
Небаром почали дошкулювати невигоди їзди. Мої ноги, притиснені до дверцят автобуса, почали терпнути. В густім повітрі, пересиченім спаленою бензиною, віддихалось тяжко. Я бажав як иайскорше добитись до місця мого висідання. На це мусів терпеливо ждати три чверти години…
Я висів з автобуса. Вогка мряка мене оповила; нічна пітьма осліпила; здеревілі ноги відказували послуху… Я зробив пару кроків; майже механічно на графив на телеграфний стовп; сперся об нього і слухаючи тужної, монотонної мелодії, що її вигравав легкий, осінній вітер на телеграфних дротах, заждав я, аж мій зір трохи привик до нічної пітьми й запари в ногах розійшлися.
— Ще шість кілометрів — подумав я — мушу бити ногами. Погано! Що ж зробити?
З цими гадками подався я до села Б. дорогою помежи панські лани.
— „Панські”?
— Ні! їх недавно закупив єпископ; говорять, що заплатив понад 400,000 доларів. Чотириста тисяч! Величезна сума — то правда, але бо ця величезна посілість з дооколичними лісами вже не в чужинецьких руках, а в посіданні української станиславівської єпархії. Отже належить до нашого народу. — Ця думка приємно залоскотала в груди, та не надовго…
— Як, як? Належить до нашого народу. — Ану, як що наш нарід відчахнувся б від Риму, чи мавби і тоді яке право до цих дібр? Та куди там!? А як що лишиться при Римі, то ніби буде з них мати яку користь?
— Здається таку саму, як з готелю, котрий ще перед війною збудовано в Станиславові з кирвавиці наших батьків, або такий самий зиск, як з тої семинарії, котру станиславівський єпископ незадовго буде будувати в Римі.
— Хибаж наш нарід такий багатий, що може позволити собі на будування люксусових готелів, чи заграничних семи- нарій?
— Ой, багатий, багатий! Краще й не згадувати! Жеброта на кожному кроці! Вдови примірають з голоду. Сироти тиняються попід плотами. Виховні заведення Бог має! Індіянам-ди- кунам краще під цим оглядом… А тут ось тобі й на! Радуйся, народе, бо маєш готель, у котрому можеш так само забавлятися, як перворядна аристократія, й маєш єпископські добра, на котрих за свій труд стільки саме заробиш, як на жидівських ланах, або й ще менше, бо не з лінивства ти цього року в жнива страйкував й десять миль вандрував на схід, наражений на ріжні невигоди й рабунки, щоби лише заробити кілька кірців збіжжя на зімовий прожиток, а лише тому ти страйкував, що за твій труд на єпископських ланах давали тобі ,,за малий сніп” і ти до своєї тяжкої праці був би зімою примірав з голоду…
— Радуйся, народе, бо за твої гроші вибудують тобі в Римі семинарію й колегію св. Йосафата, в котрій твоїх синів будуть виховувати на безженних священиків і на латинізаторів ще ліпших, ніж Редемптористи. Там у Римі маємо вже рутенську колегію, котру 1896 р. вибудував блаженної памяти австрійський цісар Франц Йосиф в ціли заведення безженства священиків з гр. кат. Церкви. Але цього було замало, тож за твою кирвавицю вибудують тобі, український народе, семинарію і колегію св. Йосафата, котрому ти так щиро молишся.
— Ох, Боже мій, Боже! Куди то йде кирвавиця нашого бідного народу! Осуди, народе, сам! Чи так повинно бути? Чи не краще було би замість готелю й заграничної семинарії вибудувати от хочби такі виховні заведення, які вибудували німецькі євангелики в Станиславові?
— Та куди нам до німців! — скажеш.
— Чому „куди”. Таж в Галичині сто разів більше нашого народу, як німців! Таж Пан-Біг сотворив німця так само, як і українця і українець має таке саме право до життя, як члени інших народів…
Під напором таких гадок, що чергувались у моїй голові, жаль і біль огортали мене. Горячи, доливала свідомість, що все те справив голова уніяцької єпархії не за свої власні гроші —: до них мені засі й вони мене зовсім не обходять — а за гроші, осягнені з продажі тих ґрунтів, котрі наші діди й прадіди подарували на церков, у тій добрій вірі, що їхня церква добро оберне на народні ціли. І що з того вийшло? — Діди й прадіди повмирали. їх гарно поховали, а їхні нащадки — босі й обідрані сироти тиняються по світі без ніякої опіки.
Таке роздумував я, чалапаючи по болотистій дорозі, то знову стукаючи об каміння. По кладці перейшов через Бистрицю. Відтак почалапав вулицями села Б. Сільський гамір вмовкав. По хатах гасли світла. Село ладилось до заслуженого відпочинку по цілотижневім важкім труді.
Девята година була, як я вийшов за село Б. По обох боках дороги, що веде до села Н., в нічній пітьмі ледви помітно зарисовувались сліди воєнних окопів. Тринадцять років тому йшли тут завзяті австрійсько-російські бої. Тут неодин наложив головою і замість срібного, чи золотого хреста заслуги дістав тоненький смерековий хрест, котрий давно спорохнавів й без сліду пропав… Час поволі вигоює рани. А люде — людьми; з крісів поробили „втинки” й стріляють один одного, немовби один другому заваджав на Божому світі.
От недавно в цих сторонах убили одного чесного чоловіка таки під йогож хатою й ніхто не знає, за що й по що. Для села Б. це велика втрата, бо небіщик був діяльний на просвітному полі. Оставив матір стареньку, жінку і пятилітну сиротину — донечку. Ще досі небоги не можуть загамувати гірких сліз: куди ходять — плачуть, але знівеченого життя годі відплакати.
Такі гадки і нічний шум лісу, біля котрого я переходив, бентежили мене: я самісінький, як палець. Довкруги мене на полях і в лісі тихо, хоч мак сій. Чую лише чалапання моїх ніг по болоті й легкий шум лісу, немов би-дерева перешіптувалися межи собою.
Нараз щось залопотіло між деревами, впало й трісло. Холодний дрож з’елєктризував мене. Мурашки забігали поза плечима. Волосся ставало дубом… Я злякався.
Ігі! Та не знати чого. Суха галузка впала з дерева й зломилася, а я вже уявляв собі, що хтось з „втинком“ підходить до мене. Боягуз, гірш зайця! Таж у таку пізну пору й пес не вдержався би в цьому місці, серед такої самітної тиші й вогкої мряки, а не то хтось з людей. А може то яка біда? — Біда не дурна сидіти на полі. Вона розпаношилася найбільше там, де живе наш темний народ…
Так я поволі успокоїв себе; перейшов поля й наблизився до глибокої довжезної яруги, в котрій по обох боках потока примістилось убоге, підгірське село Н. Було чверть на дванадцяту, як я опинився в селі на мості, побудованому над потоком, котрий тихенько журчав по камінцях. Позривані береги й нанесене каміння з гір доказують, що цей потік не все такий малий та спокійний, як ось тепер. За мостом подався я на ліво ка- мінистою дорогою понад потік в горішній кінець села. Там схід сонця своїми промінями найскорше освітлює убогі, але гарні селянські ліпянки, там також найскорше правда божественної Євангелії освітила уми бідних, але розумних селян. Перейшов я попри церкву, школу й постерунок… В жадній хаті не світилося. Село відпочивало. Над ним в повітрі царила сонна тиша. Не було чутно навіть гавкання псів. Все спало…
Ні не все! Он ще в одній хаті ясно світилося. Та це в одного з братів євангеликів. Це певно наші брати єванселики ще сидять; чекають на мене й читають. Під впливом таких здогадів радість огорнула мене. Чим скорше перейшов я через потік; видряпався на другий беріг; перескочив я через заболочений перелаз й опинився задиханий в сінях нової гарної хати, й радісне здивування обхопило мене. Довкола стола й на лавах під вікнами сиділи молоді люди. Самі брати євангелики! їхні ясні, розумні очі були звернені на брата Н., що похилився над столом й плавно, голосно читав.
— Цікаво, що саме читають? — подумав я, бо не міг доглянути книжки на столі, котру заслонили мені плечима ті, що сиділи на лавах. Я стримав віддих і слухав:
— „І ненавидітимуть вас усі за імя моє; хтож видержить до кінця, той спасеться” — читав брат Н.
— Ага! То вони читають Євангелію від Матея, голова десята — подумав я. — Цікаво, що буде дальше?
— А що, може неправда? Хиба нас люблять? — перебив дальше читання брат В. і почав ходити по хаті. — Хиба не знаєте, яке на нас виговорює от хочби й ксьондз на казанні в цер’кві?
— Най собі виговорює — зауважив на це брат Н. — Що нас те обходить?
— Як то „що”? Як би ми висиджували в коршмі тай напивалися з ксьондзовими прислужниками, то все було би добре. Може би й словечком не докорив, а його прислужники вже давно були б тебе й мене вписали до братства церковного і був би ти що неділі тримав свічку в церкві. А за те, що цілими вечорами висиджуємо над св. Письмом, ксьондз називає нас безбожниками, нехристями, єретиками.
— Кажу ще раз: най називає, як хоче — відповів браг Н. — А їхньої свічки мені не треба. Правда й наука Христова ліпше світить, як свічка.
— Тай мені не треба! Я лише хотів сказати, як то й тепер ненавидять за правду і других намовляють проти нас ті, що самі повинні би заступатися за правду й науку Христову.
— Ой, таки-так! — відізвався хтось з інших братів. — За правду бють!
— Щей плакати не дають — докинув інший. — А видите Теску! — заключав брат В. — Того то й болить, що є правда на світі, а не по правді поступають люде, але „терпи козаче, атама- ном будеш”. Чи як то є в Євангелії написано? Перечитай-но ще раз Н.!
— „Хтож видержить до кінця, той спасеться” — перечитав вдруге похилений над столом брат Н.
— Так, так! Мусимо видержати до кінця. Інакше нічого з того не буде! А що до слів „той спасеться”, я б вам дещо розповів.
— Най буде! — Розказуйте! — Послухаємо! — почулись голоси інших братів.
— То гак було, — почав оповідати брат В. і далі ходив по хаті. — Я недавно майстрував у мойго нанашка. Він завзятий католик. Що лише прийде до мене, подивиться на роботу тай все своє: , Віра твоя спасла тебе” і давай мене намовляти, щоб я покинув читати св. Письмо, перепросив ксьондза, тай все буде добре. Слухаю я його, слухаю, тай нічого не кажу. — Най собі говорять. Вони старші, треба їм змовчати — думаю собі. — А переконати їх годі, бо не вміють читати ні писати. Говорять, що „віра твоя спасла тебе”, але ледви, чи знають про яку то віру говориться в Євангелії. А ксьондза не маю за що перепрашати, бо я його нічим не образив… А нанашко все своє:
„Віра твоя спасла тебе”, тай „віра твоя спасла тебе”…
Вкінці було мені вже доста того всього, тай питаю:
— Про яку то ви віру говорите, нанашку?
— Як то про яку? Про католицьку. Ти знаєш, що в нашій церкві на престолі є живий Ісус Христос? Подумай собі: Живий Христос і то лише в нашій католицькій церкві! Так наш ксьондз казав!
— Як лише у вашій церкві — відповідаю нанашкові — живий Христос, то значить, що всюди поза вашими католицькими церквами Христос мертвий або його зовсім нема.
— А певно, що так! — каже нанашко.
— З того виходить, що на небі, в тій хаті, де ми євангелики збираємося, а навіть у вашій хаті нема Христа, або є, але мертвий і не чує молитви. А чомуж ви самі рано й увечері молитеся в своїй хаті, а не йдете до церкви? А бачите! Ви так само вірите, як я, що Христос є всюди й то всюди живий.
— Та ніби так! — зауважив нанашко.
— А що до слів „Віра твоя спасла тебе**, то так, нанашку, справа мається: Ці слова сказав Христос до кровоточивої жінки, що доторкнулася до його одежі тай одужала, і цими словами дав їй і нам всім зрозуміти, що ані діткнення його одежі, ані сама його одіж не спасають людей, лише віра в Нього Самого, то зн. віра в Ісуса Христа, спасає всіх. Про цю віру так каже св. Павло в своїх посланіях: знаємо, „що не оправдується чоловік ділами закону, а тільки вірою в Христа Ісуса і ми увірували в Ісуса Христа, щоб оправдитись вірою в Христа** (До Галат. 2 : 16).
— З тебе був би добрий ксьондз, — сказав нанашко і з того часу дав мені спокій. Так кінчив оповідання брат В.
Я стояв у сінях, мов укопаний, і не міг надивуватися, що наші брати-євангелики вже гак добре визнаються на св. Писанні. За ті труди, яких я зазнав підчас нічної мандрівки зі Ста- ниславова аж сюди, ця свобідна розмова братів, до котрої я не- замічеиий прислухувався, була меєю найкращою нагородою. За- разже після цього я увійшов між них. Здивовані брати раділи й співчували зі мною.
Ще довго говорили ми на різні теми зі св. Писання. До- перва о першій годині по півночи розійшлися брати-євангелики, щоби по короткім відпочинку раненько знову зібратися до хати одного з братів-евангеликів на раннє Богослуження.