Христіянське богослуження в апостольськіх часах складалося з ось яких частей:
1. Проповідь Євангелії. Проповідь була в формі місійних промов до ненавернених. Було це просте, живе представлення головних фактів з життя Ісуса, з завізванням до покаяння і навернення. Осередком проповіди був розпятий і воскресший Христос. Послання апостолів можна теж уважати в ширшім змислі за проповіди, одначе вже для навернених, віруючих, щоб скріпити в них засаджене христіянське життя.
2. Читання Святого Письма. Читання і вияснення уступів Старого Завіту зістало перенесене з єврейської синагоги до христіянської церкви. До того добавлено з часом читання уступів з Нового Завіту, себто з Євангелії і Апостольських Посланій, які були призначені для цілих громад і для прилюдного вжитку. Після смерги апостолів їх писання мали подвійну вартість для церков. Вони заняли місце особистого навчання і накликування апостолів. Згодом уживано їх в богослуженні більше як читання Старого Завіту.
3. Молитва. Молитва складалася з трьох частин: з прохання, подяки й почитання. Христіяне переняли молитву від євреїв. В дійсності кожна релігія на світі має молитву, але христіянська молитва була до Отця в імя Ісуса, за всі кляси і стани, навіть за ворогів. У Христіян стала молитва найважнішою частиною богослуження. Часто вживано підчас молитви цеї зразкової молитви, іцо її навчив нас Ісус — „Отче наш“, і псальмів.
4. Спів. Спів — це друга форма молитви в поетичній формі. Співання псальмів переняли христіяне від євреїв. З часом повстали христіянські пісні, гимни, славословія і благословення, які опісля в пізніших віках дали нагоду христіянським поетам і композиторам розвинути їх до великої краси.
5. Визнання віри. Всі повище вичислені частини богослуження є рівночасно актом віри. Першим визнанням віри є свідоцтво Петра, що Ісус був Христом, Сином Бога Живого. Опісля слідує форма хрищення в імя св. Тройці. З того опісля повстало так зв. апостольське визнання віри.
6. Уділювання св. Тайн. До богослуження належало теж уділювання св. Тайн, установлених Христом. В апостольській христіянській церкві були дві Тайни, бо тільки дві Тайни установив Христос і приказав зберегти. Є це Тайна хрищення і Тайна Господньої Вечері. Тайна хрищення представляє відродження або початок христіянського життя. Тайна Господньої Вечері представляє освячення і зріст христіянського життя. Другі релігійні обряди, що про них згадується в Новім Завіті, то є: мировання і священство, цебто ординування, не належать до тайн, бо Христос не приказував їх сповняти.
Тайна хрищення
Тайну хрищення установив Ісус перед самим своїм вознесенням. Вона мала бути уділюваиа в імя Отця, Сина і св. Духа. Хрищення було знаком і печаттю членства церкви. Є це тайна навернення, відпущення гріхів і відродження силою св. Духа. Її приймається тільки один раз. Вона включає до видимої церкви грішника, що покаявся, і складає на нього всякі обов’язки і дає йому всякі привілеї цього членства. Хоч кожний христіянин повинен бути хрищений, не кожний хрищений буде спасений. Із провідної думки науки Христа знаємо, що нехрищені діти не є осуджені.
Перший раз хрищено при народженні церкви, коли св. Дух зіступив на апостолів і вони стали самостійно проповідувати Євангелію. Хрищення Йоана було тільки приготовавчим до хрищення святим Духом. У засаді хрищено погруженням. Одначе перше хрищення в день зіступлення святого Духа, коли три тисячі людей охрищено, без сумніву відбулося покропленням або злиттям водою, а не погруженням.
В апостольських часах, коли ще не було христіян, хрищено людей дорослих. Одначе маємо докази, що цілі родини приймали хрищення, отже з батьками христилися і діти. Очевидно хрищення дітей не малоби значіння, як що батьки, чи опікуни не зобовязувалися виховувати дітей в христіянській вірі.
Тайна Господньої Вечері
Господню Вечерю установив Ісус Христос саме перед своєю жертвою задля спасення світу. В апостольських часах святкували Тайну Вечерю кожного дня при скромній їді, званій братньою любов’ю, де христіяне в духовій сполуці зі своїм Спаси- телем забували всі різниці стану, майна, культури, а почували себе членами одної Божої родини. Такі спільні їди, сполучені з Тайною Вечерею, задля що раз більшого числа христіян, стали згодом непрактичними і неможливими, так що вже в другім столітті подавано Тайну Вечерю саму.
Ті, що приступали до Тайної Вечері, мали розглянути себе щиро, чи є в них покаяння й віра, бо без них не можуть доступити благословеня цієї тайни, але радше стягнуть на себе суд Божий. В пізніших часах повстали різні теорії що до цієї Тайни. Розходилося о те, в якій формі був Христос присутній в хлібі й вині. Одні доказували, що слова сказані Ісусом: „Це є тіло моє і це є кров моя“ означають що це — дійсне тіло і кров Ісуса, цебто, що після сказання цих слів хліб перемінюється в дійсне тіло, а вино в дійсну кров Ісуса. Друга теорія була, що під видом хліба й вина рівночасно в містерний спосіб криється тіло і кров Ісуса. І ще інша теорія була, що це лише пам’ятка, і звернено головну увагу на свола Ісуса: „це чиніть на мою пам’ятку”. Цих різних теорій, що до Господньої Вечері в часах апостольських не було. Апостоли й перші христіяне вірили в духову присутність Ісуса в Тайні Вечері, як це бачимо зі слів св. Івана 6:63: „Це дух, що оживлює, тіло не годиться ні нащо: слова, що я глаголю вам, — це дух ї життя”.
Місце богослуження.
Перші христіяне, слідуючи за прикладом Ісуса, ходили до храму в Єрусалимі і до синагог, доки євреї дозволяли їм на це. Опісля сходилися в мешканнях, головно на їду любови, з якою була сполучена Тайна Вечеря. Першу церкву засновано в горішній кімнаті бідного мешкання в день зіступлення св. Духа. Перші члени церкви радо відступали свої мешкання на богослуження. Ісус, апостоли і другі місіонері проповідували на вулицях, торговицях, на горах, на кораблях, в гробівниках, печерах і на пустині, а також в домах вірних. Окремих церков у першім столітті христіянства не було. Це річ зрозуміла з двох причин: раз тому, що перші навернені всі були вельми бідні, а, по-друге, задля переслідувань жидами та іновірцями.
Святочні дні.
Так, як богослуження могло відбуватися на кожному місці, бо всі місця однаково посвячені Богом, так і кожний день і хвилина є однаково посвячені Богом. Апостольська церква переняла від євреїв дні і години святочні, але очистила їх від забобону і сповнила їх духом віри і свобідної волі. Так отже прийнято євреїйської години денної молитви рано й увечері, але особисті винурення душі не були ограничені ніяким часом.
Неділя або день Господній зайняла місце єврейської суботи, як тижневий день прилюдного богослуження. Зміст лишився той самий, тільки форма інша. Святкування суботи стало у євреїв, головно після вавилонської неволі, більш ярмом і тягарем, як привілеєм і благословенням. Христос противився механічним церемоніям єврейської суботи й відновив правдивого духа і корисну її ціль. Ісус сказав: „субота є для чоловіка, а не чоловік для суботи”. Суботу перемінено на неділю в апостольських часах, не на якийсь приказ, але зі свобідним духом Євангелії та силою великих подій, що зложилися на оснування христіянської церкви. Того дня Христос воскрес; з’явився Марії, ученикам з Емауса і зібраним апостолам; того дня зіслав св. Духа й оснував церкву. Так отже в апостольських часах названо перший день тижня днем Господнім. Уже в апостольських часах святковано неділю богослуженням в честь воскресення Христового. Після церкви, Святого Письма став день Господній, себто неділя, головним фундаментом христіянської громади.
В апостольськім віці, здається, повстали також річні свята, а іменно: свято Великодня і свято зіступлення святого Духа. З інших річних свят в апостольськім віці не знаходимо найменшого сліду. Різдвяні свята заведено тільки в четвертім столітті. Свята в честь Марії, апостолів, святих і мучеників повстали теж в четвертім і пізніших століттях; аж в кінці кожний день в році призначено якомусь святому. І так, як святі затьмили Христа, так дні святих затьмили день Господній — неділю.
Євангельська церква святкує головно Господній день, себто неділю. Крім того святкує Великодні, Різдвяні і другі свята на памятку Спасителя нашого — Ісуса Христа. Святкування святочних днів у честь різних святих євангельська церква не похвалює, бо вони не годяться ані з наукою, ані з духом Христовим, а в великій мірі причиняються до лінивства. В часах реформації одним із перших рішень реформаторів було скасувати свята, які так були вже намножилися, що не давали людям часу до праці на прожиток. В дійсності многі з тих свят мають початок з поганських релігій і в Христовій церкві не мають місця.
Стаття взята з січневого номера релігійно-освітнього місячника “Українська Реформація” 1930 року.