Упродовж усієї історії Церкви щирі християни, проповідники і вчені прагнули визначити та підсумувати основоположні істини християнської віри стисло та зрозуміло. У багатьох із цих символів віри та віросповідань Євангелія представлена з дивовижною чіткістю, даючи нам щось на кшталт стандарту для історичного християнського тлумачення. Ці символи віри та віросповідання не є богонатхненними, непогрішними чи безпомилковими; їх не можна ставити понад Євангелію чи на одному рівні з нею в авторитетності. Та все ж їх було написано з метою настанови та захисту Церкви від єресі. Тому-то вони є корисними для всіх поколінь християн, оскільки є записом того, що ортодоксальні миряни стверджували впродовж століть. Мета цитування наступних символів віри та віросповідань – не вихваляти тих, хто їх написав чи підтверджувати кожну деталь їхнього змісту. Мета полягає в тому, щоб просто показати дві важливі реальності: по-перше, що Євангелія посідає центральне місце в доктринах історичного християнства, а по-друге, що основні догмати Євангелії були підтверджені щирими вірянами впродовж довгої історії Церкви.
Важливий принцип герменевтики полягає в тому, що Писання слід вивчати в контексті Церкви. Від апостольської епохи до сьогодні існували християни, які шанували, любили та вивчали Писання. Вони становлять собою приблизно два тисячоліття тлумачень, що слугують не лише інструкцією, а й допоміжним стандартом, з яким ми можемо порівнювати особисті або персональні тлумачення. Якщо всі християни, які вірять у Біблію, впродовж усієї історії погоджуються щодо певного тлумачення Біблії, але наше трактування чи трактування нашого покоління відрізняється від їхнього, це мало б стати для нас сигналом застереження, що ми можемо помилятися та повинні переглянути своє бачення.
Вивчаючи Писання, ми маємо пам’ятати три важливі істини. По-перше, Біблія – це єдине богонатхненне, непогрішне та безпомилкове Боже Слово, й ніщо інше не може ставитися понад неї або поруч з нею. Усі символи віри та віросповідання слід вважати підпорядкованими самому Писанню. Саме тому їх часто називають «підпорядкованими» або «вторинними» стандартами. По-друге, мудрість не народилась разом з нами та з нами не помре. Хоч Біблія натхненна, наші власні тлумачення такими не є. Ізолюватися від двох тисячоліть історії Церкви та тлумачити Біблію в персональному вакуумі – це великий прояв зарозумілості. По-третє, всі, хто вивчав великі твори історії Церкви (особливо твори реформаторів, пуритан та ранніх євангелістів), не лише в́изнають їхню велику цінність, а й будуть впокорені глибиною, широтою та висотою їхніх знань та благочестя порівняно з нашим теперішнім поколінням.
У цій книзі читачеві будуть дані на допомогу (і, ми сподіваємось, на благословіння) уривки з коментарів та трактатів, написаних як окремими людьми, так і групами людей за довгу історію Церкви. Однак слід завжди пам’ятати, що нашим першочерговим завданням є просте пояснення самого Писання. Тільки воно є найвищим авторитетом та стандартом у всіх питаннях віри, доктрини та практики. З цією істиною погоджуються найкращі віросповідання та символи віри з будь-коли написаних. Перший розділ авторитетного Лондонського баптистського віровизнання 1689 року починається та закінчується такими словами:
Священне Писання є єдиним достатнім, достовірним і непогрішним правилом всього рятівного знання, віри й послуху… Верховним суддею, до якого слід вдаватися при вирішенні всіх релігійних суперечок, за допомогою якого варто перевіряти всі постанови соборів, погляди авторів, що жили в давнину, вчення й особисті уявлення людей, є тільки Священне Писання, дане Духом Святим. Наша віра, утверджена в Писанні, справді твердішає
Баптистське віровизнання 1689
Апостольський символ віри
Апостольський символ віри є найдавнішим зі збережених християнських визнань. Його оригінальна форма та зміст стосується першої половини другого століття (приблизно 120 р. після Р.Х.). Хоча немає жодного історичного доказу для припущення, що він був написаний чи відредагований дванадцятьма апостолами, все ж там подано ключові переконання апостольської віри, особливо щодо Євангелії. Найімовірніше, його використовували для того, щоб настановляти новонавернени, і як захист від панівних єресей того часу (маркіонізму, гностицизму, докетизму). Щодо впливу Апостольського символу віри теолог Джоел Бікі пише: «Реформатори часто використовували Апостольський символ віри у своєму богослужінні та літургії. Більш ніж будь-яке інше християнське віросповідання, його справедливо можна називати екуменічним символом віри, бо аж до сьогодні він є найуживанішим конфесійним твердженням у Західній або Латинській церкві»2.
Наступна частина Апостольського символу віри викладає зміст Євангелії. Вона стверджує віру в Триєдиного Бога, божественність та втілення Христа, смерть, воскресіння та вознесіння Христа та суд Христа над Всесвітом. Символ віри твердить:
Вірую в Єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі,
І в Ісуса Христа, Його Єдиного Сина, Господа нашого;
Що був зачатий від Духа Святого, народився від Діви Марії;
Що страждав при Понтії Пилаті,
Був розп’ятий, і помер, і був похований, зійшов у ад.
Третього дня воскрес із мертвих;
Вознісся на небеса, і сидить праворуч Бога Отця Вседержителя;
Звідки прийде судити живих і мертвих…
Як уже було зазначено, моя мета – цитувати ці символи віри та віровизнання – полягає в тому, щоб просто показати, що головні євангельські догмати підтверджували правдиві віряни впродовж усієї довгої історії християнства.
Нікейський символ віри
Нікейський символ віри було написано, щоб захистити ортодоксальну віру від великих єресей четвертого та п’ятого століть, особливо – аріанства, яке заперечувало Трійцю та божественність Христа. Коріння символу віри сягає Нікейського собору 325 р., скликаного для того, щоб затвердити відповідь на найглибше питання, з яким стикнулась християнська Церква: «Хто такий Ісус Христос?» Символ віри зазнав вагомого перегляду на Константинопольському соборі 381 р. та був прийнятий як остаточне твердження християнської віри на Халкедонському соборі 451 р.
Наступна частина Нікейського символу віри представляє зміст Євангелії. Хоча він детальніший, ніж Апостольський символ віри, все ж стверджує ті самі догмати, які були викладені вище:
Вірую в єдиного Бога, Отця Всемогутнього, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, від Отця родженого перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого не створеного, єдиносущного з Отцем, через Котрого все сталося. Він для нас, людей, і для нашого спасіння з неба зійшов і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і стався людиною. Розп’ятий був за нас при Понтіії Пилаті, страждав і був похований. І в третій день воскрес, як було писано. І вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих; Царству ж Його не буде кінця.
Бельгійське віровизнання
Бельгійське віровизнання є одним із найдавніших сповідань реформатської віри та славиться своєю ясністю, глибиною і красою. Його написали в Нідерландах у шістнадцятому столітті Гвідо де Бре (1522-1567) та інші пастори реформатського спрямування, які зазнавали важких переслідувань від рук Філіпа ІІ, короля Іспанії, та римо-католицької церкви.
Бельгійське віровизнання було прийняте як доктринальний стандарт реформатських церков у Нідерландах у 1562 р. та переглянуте на синодах в Антверпені (1566) й у Дорті (1618-1619). Наступна частина символу віри викладає зміст Євангелії. Читачеві слід зауважити, що вона містить усі євангельські доктрини, які можна знайти як в Апостольському, так і в Нікейському символах віри, але у більш розгорнутому вигляді.
АРТИКУЛ 18: Отже, ми визнаємо, що Бог виконав обітницю, яку дав отцям устами святих Своїх пророків (1), коли послав у світ, у призначений Ним час, Свого власного єдинородного та вічного Сина, «що прийняв вигляд раба та став як людина» (2), дійсно взявши справжню людську природу, з усіма її недугами, окрім гріха (3), бо був зачатий в утробі блаженної Діви Марії силою Духа Святого, без участі мужа (4); і не лише прийняв людську природу тіла, а й справжню людську душу (5), щоб бути справжньою людиною. Бо оскільки душа занепала так само, як і тіло, було необхідно, щоб Він прийняв на Себе їх обох, щоб їх обох спасти…
1 Іс. 11:1; Лк. 1:55; Бут. 26:4; 2 Сам. 7:12-16; Пс. 131:11; Дії 13:23 2 1 Тим. 2:5, 3:16; Фил. 2:7 3 Євр. 2:14-15, 4:15 4 Лк. 1:31, 34-35 5 Мт. 26:38; Ів. 12:27
АРТИКУЛ 20: Ми віримо, що Бог, який є досконало милосердний та справедливий, послав Свого Сина, щоб Він узяв на Себе ту природу, в якій був учинений непослух, щоб у тій самій природі забезпечити задоволення та понести покарання за гріх через Свої найболісніші страждання та смерть (1). Отож Бог проявив справедливість проти Свого Сина, коли поклав на Нього наші беззаконня (2) та вилив Свою доброту й ласку на нас, винних та гідних осудження, із самої лише досконалої любові, віддавши Сина Свого на смерть за нас та воскресивши Його задля нашого оправдання (3), щоб через Нього ми могли отримати безсмертя й життя вічне.
1 Євр. 2:14; Рим. 8:3, 32-33 2 Іс. 53:6; Ів. 1:29; 1 Ів. 4:9 3 Рим. 4:25
АРТИКУЛ 21: Ми віримо, що Ісус Христос через клятву поставлений, щоб бути вічним Первосвященником за чином Мелхіседека (1) і щоб встати замість нас перед Отцем для того, щоб заспокоїти Його гнів Своїм повним задоволенням (2), принісши Себе в жертву на дереві хреста та проливши Свою дорогоцінну кров, щоб очистити наші гріхи, як провіщали пророки. Бо написано: «А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, – кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено! Як ягня був проваджений Він на заколення та із злочинцями визначити Йому гроба Його» (3); засуджений був Понтієм Пилатом як злочинець, хоч той спочатку оголосив Його невинним (4). Отже, Він «чого не грабував, те вернув» (5) та «постраждав Праведний за неправедних»6, як тілом, так і душею, перенісши жахливе покарання, на яке заслуговували наші гріхи, настільки, що «піт Його став, немов каплі крові, що спливали на землю» (7). Він вигукнув: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» та все це перетерпів заради прощення наших гріхів (8). Тому ми справедливо говоримо разом з апостолом Павлом, що ми надумались «нічого не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого» (9), й усе вважати «за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, нашого Господа» (10), в чиїх ранах знаходимо усяку потіху. Не потрібно ані шукати, ані винаходити інші засоби для примирення з Богом, окрім цієї єдиної жертви, раз принесеної, якою всі віруючі стають навіки досконалими (11).
1 Пс. 109:4; Євр. 5:10 2 Кол. 1:14; Рим. 5:8-9; Кол. 2:14; Євр. 2:17, 9:14; Рим. 3:24, 8:2; Ів. 15:3; Дії 2:24, 13:28; Ів. 3:16; 1 Тим. 2 3 Іс. 53:5, 7, 12 4 Лк. 23:22, 24; Дії 13:28; Пс. 21:16; Ів. 18:38; Пс. 68:5; 1 Пет. 3:18 5 Пс. 68:5 6 1 Пет. 3:18 7 Лк. 22:44 8 Пс. 21:2; Мт. 27:46 9 1 Кор. 2:2 10 Фил. 3:8 11 Євр. 9:25-26, 10:14
Вестмінстерське віровизнання та Лондонське баптистське віровизнання 1689 року.
1643 року англійський Парламент закликав «учених, побожних та розсудливих» теологів і парламентарів зібратися у Вестмінстерському абатстві в Лондоні для того, щоб реструктурувати Англійську церкву в доктрині, практиці та богослужінні. 1646 року внаслідок цих зборів було відредаговано та затверджено Вестмінстерське віровизнання. Його опублікували через рік – 1647 р. Того ж року його прийняли як підпорядкований стандарт (тобто стандарт, що підлягає Писанню) церкви Шотландії. Це видатне віровизнання консервативних пресвітеріанських церков по всьому світу.
Лондонське баптистське віровизнання 1689 року є адаптацією Вестмінстерського, розробленого партикулярними баптистами Англії. Деякі зміни робили самі редактори, а деякі взяли з Першого лондонського баптистського віровизнання 1644 року та Савойської декларації, опублікованої конгрегаціоналістськими церквами 1658 року. Метою віросповідання 1689 р. була демонстрація єдності та нерозривності християнської віри, яка існує між партикулярними баптистами та реформованою вірою в Англії й у всьому світі.
У наступних артикулах про природу Євангелії Вестмінстерське та Лондонське баптистське віровизнання 1689 року практично ідентичні. Наступний уривок взято з 8 розділу Лондонського баптистського віровизнання 1689 року:
1. У Своєму відвічному замислі зволив Бог призначити Господа Ісуса, Свого єдинородного Сина, відповідно до завіту, укладеного між Ними (1), посередником між Богом і людиною; Пророком (2), Священником (3) і Царем (4); Главою і Спасителем Церкви (5); Спадкоємцем усього (6) і Суддею світу (7). Від вічності Бог дав Йому народ, щоб він був Його насінням (8) і свого часу був викуплений, покликаний, виправданий, освячений і прославлений (9).
1 Іс. 42:1; 1 Пет. 1:19-20; 1 Тим. 2:5 2 Дії 3:22 3 Євр. 5:5-6 4 Пс. 2:6; Лк. 1:33 5 Еф. 5:23 6 Євр. 1:2 7 Дії 17:31 8 Ів. 17:6; Пс. 21:30; Іс. 53:10 9 1 Тим. 2:6; Іс. 55:4-5; 1 Кор. 1:30
2. Син Божий, друга Особа Святої Трійці, будучи правдивим і вічним Богом, сяйвом слави Отця, маючи одну сутність і будучи рівним Тому, Хто створив Всесвіт, підтримує все і керує усім, коли настало виповнення часу, прийняв людську природу (10), з усіма її невідчужуваними властивостями та загальними немочами, не маючи, однак, гріха (11). Він був зачатий від Духа Святого в утробі Діви Марії, коли Той зійшов на неї і сила Всевишнього огорнула її; Він був народжений від жінки із коліна Юдиного, від насіння Авраама і Давида згідно з Писанням (12). Дві цілісні, справжні й відмінні одна від одної природи були нероздільно поєднані в одній Особі без будь-якого перетворення чи змішання (13); ця Особа є справжнім Богом і справжньою людиною, однак одним Христом, єдиним Посередником між Богом та людиною (14).
10 Ів. 1:1, 14; 1 Ів. 5:20; Фил. 2:6; Гал. 4:4 11 Євр. 2:14-17 12 Лк. 1:27, 31, 35; Гал. 4:4 13 Лк. 1:35; Кол. 2:9; Рим. 9:5; 1 Пет. 3:18; 1 Тим. 3:16 14 Рим. 1:3-4; 1 Тим. 2:5
3. Господь Ісус у Своїй людській природі, поєднаній з Божественною, був безмірно посвячений та помазаний Святим Духом (15), зосередивши в Собі всі скарби премудрості й пізнання (16). Отець зволів, щоб у Ньому перебувала вся повнота (17), і щоб Син, будучи святим, невинним, непорочним і повним благодаті та істини (18), міг досконало виконати служіння Посередника та Поручителя (19). Це служіння Він не Сам поклав на Себе, але був покликаний до нього Отцем (20), Який також віддав усю владу і суд у Його руки та дав Йому заповідь використовувати цю владу та звершувати суд (21).
15 Пс. 44:8; Ів. 3:34 16 Кол. 2:3 17 Кол. 1:19 18 Євр. 7:26; Ів. 1:14 19 Дії 10:38; Євр. 12:24, 7:22 20 Євр. 5:4-5 21 Ів. 5:22, 27; Мт. 28:18; Дії 2:36
Це служіння Господь Ісус Христос прийняв з цілковитою готовністю (22) і, підкорившись закону (23), досконало виконав його (24). Він зазнав покарання, яке було призначене для нас, і яке ми самі мали понести і перетерпіти. Він був учинений гріхом і прокляттям за нас, переносячи найжахливішу скорботу в душі (25) і болісні страждання в тілі (26). Він був розп’ятий, і помер (27), і залишався у цьому стані мертвости, однак не побачив тління (28): на третій день Він воскрес з мертвих (29) у тому ж тілі, в якому страждав (30), у якому Він також вознісся на небо, де сидить праворуч Свого Отця (31), заступаючись (32) за нас, і звідки Він повернеться судити людей і ангелів наприкінці віків (33).
22 Пс. 39:7-8; Євр. 10:5-10; Ів. 10:18; Фил. 2:8 23 Гал. 4:4 24 Мт. 3:15, 5:17 25 Мт. 26:37-38; Лк. 22:44; Мт. 27:46 26 Мт. 26-27 27 Фил. 2:8 28 Дії 2:23-24, 27, 13:37; Рим. 6:942 29 1 Кор. 15:3-5 30 Ів. 20:25-27 31 Мр. 16:19 32 Рим. 8:34; Євр. 9:24-25 33 Рим. 14:9; Дії 1:11, 10:42; Мт. 13:40-42; Юд. 6; 1 Пет. 2:4
5. Господь Ісус Своїм досконалим послухом і принесенням Самого Себе в жертву, яку Він вічним Духом один раз приніс Богу, повністю задовольнив Боже правосуддя (34), забезпечив примирення і придбав вічну спадщину в Царстві Небесному для всіх тих, кого дав Йому Отець (35).
34 Рим. 5:19; Євр. 9:14-16, 10:14; Еф. 5:2; Рим. 3:25- 26 35 Дан. 9:24-26; Кол. 1:19-20; Еф. 1:11, 14; Ів. 17:2; Євр. 9:12, 15
6. Хоча ціна відкуплення не була фактично сплачена Христом до Його втілення, однак Його сила, дієвість і благословення передавалися вибраним в усі часи від початку світу в тих обітницях, прообразах і жертвах, в яких Він був виявлений і передвіщений як Насіння, Яке повинне вразити змія в голову, і Агнець, заколений від закладин світу, бо Він вчора, сьогодні, і навіки Той Самий (36).
36 Гал. 4:4-5; Бут. 3:15; Об. 13:8; Євр. 13:8
7. Христос як посередник діє відповідно до обидвох Своїх природ, за допомогою кожної з них виконуючи те, що властиве їй37. Однак через єдність Його особи те, що властиво одній природі, подекуди приписують у Писанні особі, що позначена другою природою38.
37 Євр. 9:14; 1 Пет. 3:18 38 Дії 20:28; Ів. 3:13; 1 Ів. 3:16
8. Для всіх тих, для кого Христос придбав вічне відкуплення, Він безумовно дарує і застосовує його (39), заступаючись за них (40), з’єднуючи їх із Самим Собою Своїм Духом, відкриваючи їм у Своєму Слові таємницю спасіння (41), переконуючи їх вірити і коритися, керуючи їхніми серцями Своїм Словом і Духом (42) та перемагаючи всіх їхніх ворогів Своєю всемогутньою силою і мудрістю, і досягає цього такими шляхами, які найбільше гармонізують з Його чудесним і незбагненним промислом (43). Усе це Він звершує через вільну й абсолютну благодать, що дається без будь-якої умови, яку б Він передбачив у вибраних і яка могла б спонукати Його до цього.
39 Ів. 6:37, 39, 10:15-16 40 1 Ів. 2:1-2; Рим. 8:34 41 Ів. 15:13, 15; Еф. 1:7-9; Ів. 17:6 42 Ів. 14:16; Євр. 12:2; 2 Кор. 4:13; Рим. 8:9, 14, 15:18- 19; Ів. 17:17 43 Пс. 109:1; 1 Кор. 15:25-26; Мал. 4:2-3; Кол. 2:15
Висновок
Ці основоположні символи віри та віровизнання доводять, поза всяким сумнівом, що основні істини Євангелії Ісуса Христа були збережені впродовж усієї довгої історії Церкви. Ми знаємо, що, проголошуючи Христову божественність, втілення, досконале життя, заступницькі страждання, смерть, тілесне воскресіння та піднесення до правиці Божої як Спасителя, Господа, та Судді всіх, маємо на своєму боці понад два тисячоліття християн, які вірили в Біблію. Завдяки благодаті та незаперечному провидінню Божому це було центральним посланням Церкви й буде ним до скінчення віку! Воно було передане нам як священний внесок та врочисте управління. Ми маємо його вивчати, вірити в нього, плекати його, проголошувати його, берегти та щиро за нього боротися. Нарешті, ми повинні передати його наступному поколінню, нічого не віднявши, не додавши та не змінивши.