На початку 17-го століття, у Нідерландах спалахнула суперечка, яка згодом поширилася по всій Європі, а потім і по всьому світу. Вона розпочалася в межах теологічного факультету голландського закладу, який був відданий кальвіністському вченню. Дехто з тамтешніх професорів почав замислюватися над питаннями, пов’язаними з доктринами вибрання та напередвизначення. Коли ця теологічна суперечка поширилася по всій країні, це засмутило церкву та богословів того часу. Нарешті було скликано синод. Проблеми були вирішені, а погляди деяких особистостей було відкинуто, включно з поглядами Якоба Армінія.
Група, яка очолювала рух проти ортодоксальної реформатської теології, називалася ремонстрантами. Їх була названо таким чином через те, що вони протестували проти певних доктрин у своїй богословській спадщині. Ядром суперечки було п’ять доктрин, які в результаті стали відомі наступним поколінням як «п’ять пунктів кальвінізму». Тепер вони відомі завдяки дуже популярному акровіршу TULIP: повна зіпсованість (total depravity), безумовне обрання (uncoditional election), обмежене спокутування (limited atonment), непереборна благодать (irresistible grace), стійкість святих (perseverance of the saints). Я згадую цю історичну подію, тому що було б серйозною помилкою розуміти суть реформатської теології просто в світлі цих п’яти доктрин — реформатська віра включає багато інших елементів теологічного та церковного віросповідання.
Покійний теолог Корнелій Ван Тіл дійшов висновку, що п’ять пунктів можуть виконувати роль стежки або моста до всієї структури реформатської теології. Подібним чином Чарльз Сперджен стверджував, що кальвінізм — це просто прізвисько для біблійної теології. Завдання цієї статті — підійти до питання реформатської теології з точки зору того, що у філософії називається via negativa. Цей метод наближення до істини визначає речі з точки зору того, чим вони не є; отже цей метод можна ще назвати «метод заперечення». Наприклад, коли ми говоримо про природу Бога і зазначаємо, що Він є нескінченний, маючи на увазі, що Він не має кінця.
Це приклад використання цього методу. Коли ми маємо чітке розуміння того, як використовувати його, метод афірмації, що є його протилежністю, стає явним. В той час, коли ми розглядаємо, чим реформатська теологія не є, це допомагає нам зрозуміти, чим вона являється.
Варто розпочати з того, що реформатська теологія не є хаотичним набором не зв’язаний між собою ідей. Радше реформатська теологія є систематичною. Ми живемо в постмодерному світі, коли системне мислення засуджується не лише на світській арені ідей, але навіть у християнських семінаріях. Історично принцип систематичної теології був таким: Біблія, яка є Словом Божим, відображає послідовність та цілісність Бога і є Його Словом. Звісно, було б спотворенням взяти чужу систему мислення та нав’язати її Святому Письму, примусивши Святе Письмо відповідати йому, наче «прокрустове ложе» (вжито фразеологізм, що означає адаптовувати чи пристосовувати до критеріїв чи мірок у насильний спосіб – нотатка від редакції).
Це не є метою здорової та систематичної теології. Радше справжня систематична теологія прагне зрозуміти систему богослов’я крізь призму усього Святого Письма. Воно не нав’язує ідеї Біблії, а радше прислухається до тих ідей, які проголошує Біблія, і розуміє їх узгоджено та системно.
Наступний висновок, який ми робимо використовуючи метод заперечення, полягає в тому, що реформатська теологія не є антропоцентричною. Тобто реформатська теологія не зосереджена на людях. Центром реформатської теології є Бог, і саме вчення про Бога пронизує всю суть реформатської думки. Таким чином, реформатську теологію, згідно цього твердження, можна назвати теоцентричною.
Реформована теологія підпорядкована діям Святого Духа, і вона має багату основу для розуміння всієї Божої волі, відкритої в Біблії.
Не зважаючи на те, що часто не є корисним говорити про парадокси стосовно розуміння істини, все ж є один із них, про який хочу зазначити. З одного боку, саме вчення про Бога, тобто вчення про природу, атрибути та характер Бога, яке узгоджене різними віровченнями реформацької думки, мало чим відрізняється від інших проявів віри, які зустрічаються серед лютеран, римо-католиків, методистів та інших. У той же час (і в цьому полягає парадокс) найбільш характерним виміром реформатської теології є її вчення про Бога. Це твердження звучить суперечливо, але дозвольте мені його пояснити. Після того, як реформатське богослов’я сформулювало свою доктрину щодо природи і характеру Бога, як одну із засадничих, воно продовжувало використання її у трактуванні наступних доктрин. Тобто наше розуміння характеру Бога є первинним і визначальним щодо нашого розуміння всіх інших доктрин. Звідси слідує, що у центрі розуміння нашого спасіння є розуміння характеру Бога.
Реформатська теологія не є антикатолицькою. Це може здатися дивним, оскільки реформатське богослов’я бере корені безпосередньо з протестантського руху шістнадцятого століття, який відповідно несе назву «протестантський», тому що він містив «протест» проти вчення та діяльності римо-католицької церкви. Але термін “католицький” відноситься до усього християнства, суть якого можна знайти в екуменічних віровизнаннях, сформаних в межах першої тисячі років діяльності церкови. Зокрема в межах ранніх символів віри та доктрин, сформаних на вселенських соборах (таких як Нікейський собор у четвертому столітті та Халкідонський собор в п’ятому столітті). Вони містять загальні поняття віри, які поділяють усі деномінації, що приймають ортодоксальне християнство, а саме такі поняття як Трійця та спокута Христа. Доктрини, стверджені усіма християнами, є серцем і ядром кальвінізму. Кальвінізм не має на меті винаходити нову теологію та не відкидає спільну теологічну основу, яку поділяє вся церква.
Важливо зазначити, що реформатська теологія не є римо-католицькою у розумінні доктрини виправдання. Говорячи просто, реформатська теологія є євангельською в історичному значенні цього слова. У цьому напрямку реформатське богослов’я рішуче й твердо підтримує Мартіна Лютера та авторитетних реформаторів у їх формулюванні доктрини виправдання лише вірою.
Воно підтверджує основи Реформації, які є формальними та матеріальними причинами Реформації шістнадцятого століття. Цими основами є два принципи: sola Scriptura («тільки Писання») та sola fide («тільки вірою»). Жодна з цих доктрин не виокремлена в п’яти пунктах кальвінізму; однак, у певному сенсі, вони стають основою для інших характеристик реформатської теології.
Стаття перекладена та сформована на основі двох статтей Р.Ч. Спрола TULIP and Reformed Theology: An Introduction та The Fine Points of Calvinism.