Протягом більшості років мого служіння спостерігаю, що церква страждає від неадекватного розуміння доктрини освячення. Ми добре розуміємо доктрину виправдання (людина у своєму спасінні повністю залежить від Божої благодаті – нотатка від редакторів). Ми навіть досить добре розуміємо доктрину суверенності та верховенства Бога. Нам комфортно з цими доктринами. Проте можемо спостерігати виклики у питанні доктрини освячення, яка виражається не тільки у байдужості до ідеї послуху, але й опору. Це дуже важливе питання, бо функція церкви полягає в тому підіймати тему освячення в житті Божого люду.
Є люди, які думають, що захищаючи доктрину “виправдання вірою”, вони захищають ідею про те, що послух не є вимогою для християн і є образою для Бога, якщо цей послух виконується з почуття обов’язку. Це є антиномізм (зневажливе ставлення до законів Старого Завіту як таких, чия норматина сила скасована євангельським ученням – нотатка від редакторів), що є давньою єрессю, і вона продовжує існувати і в наші дні. Мотиви прибічників цього принципу є захист Євангелія від легалізму. У цьому випадку влучним буде процитувати уривок з книги «The whole Christ» Сінклера Ферґюсона: «Виглядає, що повне скасування закону, здається, забезпечує прихисток для антиномістів. Але проблема не в законі, а в серці, яке залишається незмінним».
Правда в тому, що антиноміст все ще є легалістом. Чому? Тому що він визначає свої стосунки з Богом законом. Законник повинен дотримуватися закону, щоб догодити Богові, а антиноміст не повинен дотримуватися закону, щоб догодити Богу, і тому він має відповідне ставлення до закону. Антиноміст є таким же легалістом, як і суворий охоронець закону. Він не втік, він не вільний від закону. Справжнє спасіння ніколи не визначається нашим відношенням до закону; воно визначається нашим ставленням до Христа. Довіра, шанування, прославлення Господа Ісуса Христа, а особливо любов до Нього і Його Слова, порушують рабство закону. Антиноміст, який думає, що він вільний від закону, вільний від обов’язку підкорятися закону, зазвичай виявляє, що він взагалі не має стосунку з Христом. Якщо ви визначаєте свої стосунки з Богом своїми стосунками із законом, ви цілком можете опинитися поза царством Божим.
Якщо Ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте!… Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю Його, і об’явлюсь йому Сам.
Івана 14: 15; 21
Віра і послух
Для Церкви життєво важливо правильно розуміти зв’язок між вірою і послухом. Християнське життя – це життя у послусі Христу, Якого християнин любить. Віруюча людина любить Христа не тому, що вона здатна на це за своєю людською природою, а тому, що вона відродилася для того, щоб любити і слухатися Господа. Віруюча людина має стосунки з Господом, а не з Законом. Але оскільки вона любить Господа, вона любить і Закон Господній (Псалом 137:2).
Освячення – це зростаюча відданість Христу, це любов до Христа і формування на Його образ і подобу. Бути подібним до Христа – це мета християнського життя і вона втілюється у покірливості та слухняності.
Роль пастора
Нашою метою, як пасторів, є освячення нашого народу та уподібненість його Христу. І все ваше служіння полягає в тому, щоб вивести людей на цей шлях. Ви є у цьому служінні, щоб збагачувати їхні стосунки з Ним. І чим більше ваші люди люблять Христа, чим більше вони знають Христа, тим з більшим бажанням вони будуть виконувати та підкорятися Його заповідям.
Павло описує свій обов’язок наступним чином: “і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові, і покарати ми готові всякий непослух, коли здійсниться послух ваш” (2 Кор 10:5-6). Не знаю, чи ви коли-небудь думали про таке служіння, але саме цього, за словами Павла, вимагає Бог. Ми маємо розум Христа, тому що у нас є Біблія. Ми знаємо, чого Він хоче, що Йому до вподоби, що Його шанує. Наше покликання – говорити цю правду, протистояти антибожій брехні і допомагати привести наш народ до того, щоб кожна думка була в полоні послуху Христу.
Закон Господній
Антиномізм припускає, що людина може спастися, не переобразившись, і не обов’язковим є навіть продовжувати вірити. Він існує у багатьох формах, і всі вони призводять до плутанини щодо освячення, заперечуючи обов’язок віруючої людини бути слухняною. Прихильники цього принципу прагнуть усунути послух Божому моральному закону і Його святій волі, і, роблячи це, нападають на Самого Бога.
Біблія відкриває, що Закон Божий має три цілі:
- Викрити та засудити грішника
- Забезпечити закон і порядок, як загальну благодать суспільства
- Розкрити заповіді, які мають дотримуватися всі християни
Люди, які є антиномістами, хочуть позбутися другого і третього застосування закону.
Важливо розуміти, що у всій Біблії – Законі, Псалмах, пророках – Бог ясно дає зрозуміти, що Він хоче слідування Його закону не є лише справою його зовнішнього виконання, але й справою серця. Зокрема, ми можемо побачити це у Повторенні Закону 30:1-2: “І станеться, коли прийдуть на тебе всі ці слова, благословення та прокляття, що я дав перед тобою, і ти візьмеш їх до свого серця серед усіх цих народів, куди закинув тебе Господь, Бог твій, і ти навернешся до Господа, Бога свого, і будеш слухатися Його голосу в усьому, що я сьогодні тобі наказую, ти та сини твої, усім своїм серцем та всією своєю душею“.
Хай для кожного з нас Бог створить чисте серце, яке буде кохати та знаходити насолоду у слідуванні Закону Божого.
Стаття написана на основі проповіді The Triumph of Obedience