Походження західної філософії укорінене в античному егейському світі. Гостра відмінність між наукою та філософією була невідома мислителям тих днів. Слово «наука» у своїй етимології означає просто «знання», а термін «філософія» походить від «любові до мудрості». Для стародавнього чоловіка, який прагнув зрозуміти самого себе та навколишній світ, знання та мудрість були взаємопов’язаними ідеями. Його хвилювала природа речей.
Філософія народилась у стародавньому пошуку абсолютної реальності – реальності, яка виходить за межі безпосереднього та буденного й визначає та пояснює дані повсякденного досвіду. Три тягарі переважали в мисленні ранніх філософів: перший – пошук «монархії», другий – пошук єдності посеред розмаїття, і третій – пошук космосу над хаосом. Хоча ці пошуки й можна розрізнити на одному рівні, на іншому всі три містять у собі шукання метафізичної відповіді на фізичний світ.
Те, що тут ідеться під «монархією», можна зрозуміти через короткий аналіз оригінального значення слова. Термін «монархія» складається з префіксу та кореня. Префікс «моно» означає «один, одинарний». Корінь, який є важливішим, – це «архе», що означає «головний, початок або корінь». В англійській мові його часто використовують як префікс у таких словах, як «архієпископи», «архівороги», «архетипи», «архієретики» та «архангели». Тут «арх» означає «головний, правитель». Архангел – це головний або ж панівний ангел, так само, як архієпископ – це головний або ж панівний єпископ. Пізніша конотація «монарха» як політичної фігури базується на ідеї одного головного правителя.
У стародавньому пошуку монархії філософи прагнули знайти головну або ж панівну субстанцію чи «архе», з якої зроблені всі речі або від якої вони існують. Це було шукання верховної сутності або ж субстанції речей, пошук абсолютної «речі» реального світу.
Однією з найдошкульніших проблем, з якими стикались античні мислителі (і яка залишається дошкульною й сьогодні) була проблема єдності та розмаїття або «одного та багатьох». Це було питання віднайдення сенсу посеред незміренно різних маніфестацій реальності: як усі речі поєднуються одна з одною у змістовний спосіб?
Сьогодні ми говоримо, часто досить легковажно, про «універсум». Термін «універсум» є чимось на кшталт суміші, в якій слова «єдність» та «розмаїття» (одне та багато) поєднані для утворення одного слова. Заклади вищої освіти часто називаються «університетами», тому що там вивчають різні елементи всього, що існує.
Так званий аналітичний метод Просвітництва відображав цей античний пошук, шукаючи «логіку» фактів, тобто прагнучи вивести закони універсалій із сирих даних окремих частинок. Він використовував науковий метод дослідження, який поєднує інструменти індукції (спостереження та збору даних) і дедукції (виведення логічних припущень та висновків з даних). Саме логіка надала сенсу, послідовності та єдності розмаїттю.
Свою знамениту книгу «Космос»1, яка з’явилась з однойменного телесеріалу, Карл Саган починає ствердженням, що світ – це космос, а не хаос. Космос упорядкований, а хаос – ні. Хаос – це архіворог науки. Якщо реальність у підсумку хаотична, то наука сама по собі стає очевидною неможливістю.
Напевно, ви чули про «теорію хаосу». Ця назва припускає певну форму прихильності до хаосу, та насправді все навпаки. Теорія хаосу зондує елементи очевидного хаосу для того, щоб віднайти закономірності порядку, заховані під поверхнею. Ці фізики досліджують такі речі, як динаміка руху рідини, топографія морського побережжя, структура сніжинок та схеми вітряних потоків, які впливають на погоду. Певною мірою сучасна теорія хаосу повторює в більш технічній та вишуканій манері потяг античних філософів до космосу.
Фалес Мілетський
Якби нас запитали про первісну матерію, з якої складаються людські істоти, ми могли б відповісти, що хлопчики зроблені з «жабок та слимачків і щенячих хвостів», а дівчатка – «з цукру і різних прянощів та з усього найкращого». Ця дитяча пісенька може повеселити, утім до наукового аналізу реальних відмінностей між статями вона, зрозуміло, не дотягує.
Коли подивитися на Фалесову відповідь на питання абсолютної реальності, можна дійти висновку, що в нього в голові теж крутилась дитяча пісенька. Фалес доводив, що все – вода. Все, що існує, складається з води, а вода виступає як єдине, «архе» всіх речей.
Перш ніж відправити Фалеса до країни казок та міфології, слід усе ж таки придивитися до нього уважніше. Одна з причин, чому Фалеса називають батьком західної філософії, полягає в тому, що він дистанціювався від традиційної міфології та поезії. Натомість, філософ шукав наукової відповіді на природу речей. Не можна також відкидати Фалеса як примітивного телепня, що геть не тямить у справжній науці. Фалеса слід розглядати як доренесансну людину Ренесансу, чиї різноманітні досягнення гідні порівняння з досягненнями Леонарда да Вінчі та здатні конкурувати з Архімедовими.
Фалес розв’язав інженерні проблеми, змінивши русло річки. Винайшов систему вимірювання висоти єгипетських пірамід на основі руху їхніх тіней. Розробив техніки навігації за зорями та створив прилад для вимірювання відстаней у морі. Втім, вінцем його наукових досягнень стало точне передбачення сонячного затемнення, яке відбулося 28 травня 585 року до Р.Х.
Хоча оригінальні твори Фалеса втрачені, деякі з його думок можна реконструювати за допомогою історій, які розповідають про нього інші стародавні автори, цитуючи його твори та створюючи алюзії на його ідеї. Нам невідомий повний обсяг доказів Фалеса, що вода – це абсолютна реальність. Вода має декілька факторів, щоби бути запропонованою на роль абсолютної реальності. По-перше, трьома найбільшими загадками античної (та й сучасної) науки є життя, рух та буття. Третє – це проблема метафізичної сутності. Фалес зауважив, що всі речі, які він бачить у цьому світі, приходять у незліченній кількості розмірів, форм та кольорів, та що всі вони з’являються в одному з трьох можливих станів – рідкому, газоподібному або твердому.
Щоб скоротити реальність до одного елемента, Фалес шукав такий, який проявляється у всіх трьох станах. Очевидним вибором є вода, яка з’являється як рідина, пара або лід. Звідси недалеко до гіпотези, що всі рідини – окремі форми води, всі гази – окремі форми пари, а все тверде – окремі форми льоду.
А як щодо загадки життя? Фалес міг легко побачити, що живі істоти залежать від води. Він знав, що без неї йому довго не прожити. І якби він захотів виростити траву з насіння, то знав, що мав би полити це насіння водою. Античні люди пов’язували своє виживання з наявністю дощу та відсутністю посухи.
Нарешті, Фалес стикнувся з проблемою руху: як пояснити походження руху у світлі нашого розуміння закону інерції – що тіла у стані спокою схильні залишатися в ньому, якщо на них не почне діяти зовнішня сила? Очевидним є питання: що приводить у рух ту зовнішню силу? (Пошук «першопоштовх» почався не з Арістотеля).
Щоб розв’язати цю частину головоломки, Фалесу потрібен був автомобіль. Ні, я не маю на думці «Мерседес». Фалес шукав щось гілозоїчне, здатне до саморуху (авто-мобільне). Йому потрібне було щось, здатне рухатися саме по собі, без приведення в рух чимось іншим. Коли він спостерігав за течією річок та постійним рухом припливів, вода знову стала для нього привабливим кандидатом. Перш ніж відкинути Фалеса як «мокру курку», через його нерозуміння сил гравітації, особливо в дії Місяця на відпливи та припливи, мусимо повірити йому на слово.
Фалес був першим філософом, проте далеко не останнім. Йому на зміну прийшли інші, які прагнули виправити або покращити його теорії. Філософів-досократиків можна розділити на чотири відмінні табори залежно від їхніх поглядів на природу абсолютної реальності: 1) тілесний монізм; 2) безтілесний монізм; 3) тілесний плюралізм; 4) безтілесний плюралізм. Ці чотири категорії можна скоротити до двох критично важливих питань: 1) Абсолютна реальність є фізичною (тілесною) чи нефізичною (безтілесною)? 2) Є одна абсолютна реальність (монізм), чи їх більше, ніж одна (плюралізм)?
Таблиця 1.1 Абсолютна реальність
| Монізм | Плюралізм | |
| Тілесний | 1. Тілесний монізм: абсолютна реальність є фізичною та єдиною. (Фалес) | 3. Тілесний плюралізм: абсолютна реальність є фізичною, і їх більше, ніж одна. (Емпедокл, Анаксагор) |
| Безтілесний | 2. Безтілесний монізм: абсолютна реальність є нефізичною та єдиною. | 4. Безтілесний плюралізм: абсолютна реальність є нефізичною, і їх більше, ніж одна. |
Фалес, розцінюючи воду як абсолютну сутність, був тілесним моністом. Його наступником став його учень Анаксімандр, який відкинув теорію, що реальність можна скоротити до одного конкретного елемента. Анаксімандр шукав чогось навіть базовішого, що повстає над або виходить поза межі арени цього світу, світу з хронологічними та просторовими кордонами. Він шукав безмежну, абсолютну сферу, від якої походять усі речі. Це сфера того, що він називав «апейроном» або ж невизначеним безмежним; того, що ми могли б назвати нескінченним. Анаксімандр мав молодого товариша, на ім’я Анаксімен, котрий був останнім з групи, відомої як мілетські філософи. Невдоволений туманною ідеєю загадкового «безмежного», Анаксімен прагнув повернути філософію назад на землю, поєднавши та синтезувавши деякі думки Фалеса з думками Анаксімандра. Анаксімен шукав щось, що є і конкретним, і поширеним. І знайшов його у повітрі. Повітря володіє багатьма такими самими перевагами, що й вода: має різні стани розрідження та конденсації, є важливим для життя та, здавалося б, здатне до саморуху, коли дує вітер.
Піфагор
Однією з найзахопливіших груп, що передували Сократу та Платону, були піфагорійці – люди, які явно вплинули на Платона.
Кожен школяр, який вивчав геометрію, чув про теорему Піфагора. Піфагор емігрував із Самосу до південної Італії, де розробив свою теорію чисел. Він мав духовне та релігійне зацікавлення в математиці, згідно з яким числа володіють містичним значенням. Вважав число «десять» ідеальним. У вивченні математики формальне (щодо форми або сутності) стає важливішим, ніж матеріальне; інтелектуальне чи духовне важливішим, ніж фізичне. Для Піфагора та його послідовників математика – це питання душі.
Піфагорійці високо цінували музику через її терапевтичну цінність для душі. Для них музика – це те, що «заспокоює дикого звіра». Вони розробили математику гармонії, виявивши, що звуки можна розбити на цифрові співвідношення або математичні пропорції. Наші сучасні ваги завдячують своїм походженням переважно проникливості піфагорійців.
Медицина для піфагорійців також була підвладною математиці. Вони розглядали тілесне здоров’я як баланс або гармонію між такими протилежностями, як гаряче та холодне та між хімічними функціями тіла, випереджаючи сучасну біомедичну стурбованість гормональними балансами.
Піфагорійці застосовували математику до астрономії, шукаючи «гармонію сфер» у спробі побудувати та передбачити рух небесних тіл. Це були не просто спекуляції; античні люди залежали від зірок не лише у навігації, а й, що важливіше, у вимірюванні часу (календарях), щоб мати змогу садити та збирати урожай в оптимальні пори.
Те, що математика послугувала надзвичайно важливим помічником у покращанні природничих наук, історично задокументовано. Прогрес у математичній теорії став провідником у декількох революціях, таких як коперниківська революція, революція, ініційована Ісааком Ньютоном з його фізикою, та революція ядерної науки в наш час.
Двома гігантами філософії досократівської епохи були Геракліт і Парменід. Дехто каже, що вся філософія – це не більше, ніж примітки до поглядів Платона й Арістотеля; можна також стверджувати, що Платон та Арістотель були лише примітками до поглядів Геракліта й Парменіда.
Геракліт
Геракліта іноді називають «батьком сучасного екзистенціалізму» через його нападки на сутності. Його думку підсумовує грецька фраза «Panta rhei» – «Все тече». Згідно з Гераклітом, усе завжди й усюди перебуває у процесі переміни. Якщо виводити тут важливу філософську концепцію, то це означає, що всі речі перебувають у стані становлення, на відміну від буття.
Для Геракліта все, що є, постійно змінюється. Він проілюстрував це, заявивши, що «в одну і ту ж річку не можна ввійти двічі». Якщо ви ставите одну ногу в річку, то до того часу, як поставите іншу, річка вже потекла далі. Вона змінилась. Її береги, завдяки непомітній ерозії, змінились, та й ви самі змінились – якщо не якось інакше, то в тому, що стали на декілька секунд старшими.
Утім усе, що змінюється, все одно залишається чимось. Реальність не є чистим розмаїттям, залишається ще й постійна єдність. Геракліт розглядав вогонь як основний елемент у речах, позаяк він постійно перебував у процесі переміни. Вогонь потрібно постійно підтримувати, та все ж він постійно щось виділяє – дим, жар або попіл. Він завжди «у процесі», завжди трансформується.
Для Геракліта процес зміни не є хаотичним, ним керує «Бог». Я взяв це слово у лапки, позаяк для Геракліта «Бог» – це не особистісна істота, а радше безособова сила. Мінливість – це продукт універсальної причини, яку Геракліт називає «логос». Тут ми бачимо філософське коріння концепції логосу, яку використав апостол Іван, щоб дати визначення наперед наявній та вічній особі Божества, яка втілилась. Однак, було б серйозною помилкою, просто прирівняти чи ототожнити Іванове використання логосу з його використанням у грецькій філософії, адже Іван наповнив цей термін категоріями єврейської думки. Водночас було б такою ж серйозною помилкою повністю відділяти Іванове використання терміна від грецького мислення.
Геракліт шукав принцип телосу – телеології або мети, яка б забезпечила порядок і гармонію речам, що плинуть, та дала єдність різноманіттю. Для нього логос – це універсальний закон, який є іманентним у всіх речах. У підсумку – це Вогонь з великої літери. Його система, у своєму корені, є видом пантеїзму.
Досліджуючи наявність мінливості у всіх речах, Геракліт шукав спосіб пояснити реальність боротьби, яку він виявив у конфлікті протилежностей. Як вогонь працює через конфлікт протилежностей, де ніщо ніколи не зникає, а лише змінює свою форму, так і всі інші конфлікти в підсумку вирішуються у всеосяжному вогні або логосі речей.