«Певна річ, що чисто євангельські течії будуть у нашому народі щораз більше зростати. Чи це не знак часу? Чи це не пересторога й нагадування, що оздоровлювати Церкву треба іншими засобами, хоч вони можуть нам тепер здаватися надто радикальні й чужі.
Треба піти дорогою основної церковної реформи, повної, а не половинчастої…. Тут треба вернутися до праджерела й чистих основ науки Євангелії Христової, так, як це зробили інші народи…. І коли тоді в нас не був пригожий час до цієї роботи, то тепер він значно відповідніший — бо йому вже втоптана дорога муками й кров’ю перших українських євангельських піонерів-мучеників» – Володимир Боровський [1, с. 464].
Володимир Боровський – один із піонерів реформатського (пресвітеріанського) руху на Волині, проповідник Української Євангельсько-Реформованої Церкви, в якій працював до приходу більшовиків 1939 року. У цій статті більше розповімо, ким він був та про його місіонерську діяльність на території сучасної Західної України.
Коротка довідка
Пастор Володимир Боровський народився 18 січня 1907 року в містечку Зіньків Кам’янець-Подільської губернії, у православній родині медичного фельдшера Луки Боровського та Домнікії, з дому Сьомаш. Виріс у містечку Олександрії на Волині, де здобув загальну освіту.
Ще з молодих років він активно займався національною та громадською діяльністю: організовував український Пласт на Рівненщині, редагував суспільні та релігійні видання, сприяв культурно-освітній роботі через читальні, курси для дорослих, театральні вистави, хорові та спортивні гуртки.
Володимир мав близьких товаришів Теодосія Довгалюка та Теодосія Семенюка. Усі троє стали проповідниками, тож на початку діяльності УЄР церкви в Коломиї їх називали “волинською трійцею”. Кожний із них мав свої окремі природні обдаровання, але разом вони дуже добре доповнювали одне одного [1, с. 382].
«Я мав двох шкільних приятелів, а пізніше й колег по проповідництву. Були це брати Теодосій Довгалюк та Теодосій Семенюк. Ми були так заприязнені, що можна було нас вповні оправдано називати побратимами… Ми проводили цілі вечори на самоті, проходжуючись полями, а не раз, в місячні або зоряні вечори, й лісами, — дебатуючи над різними місцями, перечитаними з Біблії та з української і світової літератури» [2, с. 17].
«Кожен із нашої «трійці» мав свої обдарування, які взаємно доповнювали одне одного: Т. Довгалюк був поетом і запальним бесідником; Т.Семенюк — повістярем, канцелярійним і бухгальтерійним працівником, мовознавцем; я — мав проповідницький і публіцистичний дар. Об’єднаність ідеями та спільна душа робила нас надзвичайно продуктивними» [2].
Виселення із Волині, початок навчання у семінарії та рукопокладення
У 1928 році польський уряд виселив його з Волині через освітню та пластову діяльність, залишивши без громадянства. У 1931 році Поморський Воєвода знову наказав йому залишити Польщу за релігійні переконання, проте через рік Міністерство внутрішніх справ Польщі скасувало цей наказ, посилаючись на конституційне право на релігійну свободу. Водночас йому не дозволяли жити на Волині.
Близько 1928 року Володимир вступив у духовну семінарію у В’єнцборку, що в Західній Польщі, де здобув богословську освіту. У 1932 році Боровський був рукопокладений на пастора Української Євангельсько-Реформованої Церкви та розпочав служіння у церковних громадах Галичини [1, с. 382].
Місіонерська праця Володимира Боровського в Українській Євангельсько-Реформованій Церкві в 1932-1939 рр. на території сучасної Західної України, що тоді перебувала під владою Польщі
Коломия та околиці
На початку літа 1932 року він прибув до Коломиї, куди був призначений до місійної діяльності. Тут уже працював проповідник Т. Довгалюк, який приїхав на рік раніше. Обоє застали дуже ускладнене становище. Не лише бракувало місійних робітників (було їх усього троє — пастори П. Крат, В. Федів і Л. Бучак), але й уся справа проходила через тяжкі внутрішні тертя, що виявлялись не тільки між місійними працівниками, а й відбивалися відгомоном у громадах. Сатана, за словами Боровського, не спав і робив усе можливе, щоб знівечити добрі початки.
Боровський разом із Довгалюком вирішили не втручатися у ці ускладнення, і взялись за проведення богослужінь та недільних шкіл у громадах, навчали співу українських євангельських пісень, вели канцелярію Місійного і Виконавчого Заряду Союзу Українських Євангельсько-Реформованих громад, та власними скромними матеріальними засобами започаткували видання невеликого місячника «Сіяч» (на той час церковно-реформаційний рух не мав власного друкованого органу).
Хоч вони були ще дуже молодими, однак розуміли потребу мати в проводі авторитетну й компетентну особу, яка могла б стабілізувати місійну діяльність і надати їй належного розмаху. Тому підтримали ініціативу Виконавчого і Місійного Заряду щодо запрошення зі Сполучених Штатів Америки пастора Василя Кузева.
У той час богословські студії закінчили пастори М. Жураковський, Т. Семенюк, А. Максимюк і В. Вінявський. У Стрию працював пастор П. Яремко. Це вже були проповідники українського виховання, хоч і навчалися у різних неукраїнських богословських закладах.
Постала також гостра потреба надати діяльності Церкви міцніші правові основи, оскільки перешкоди з боку влади, підбурюваної католицькою стороною, почали посилюватися. Було ухвалено рішення увійти в автономну злуку з Євангельсько-Реформованою Церквою у Польщі, з осідком консисторії у Варшаві — до часу, коли молода українська Церква зросте настільки, щоб оформитися у самостійну Українську Євангельсько-Реформовану Церкву.
Консисторія (церковно-адміністративний орган, що складається зі служителів та мирян для управління справами релігійної громади) на це погодилася, як і пастор Василь Кузів — прийняти уряд суперінтенданта (єпископа) Церкви. У той час відновили видання місячника «Віра і наука», а «Сіяч» припинили видавати. У той час до місійної праці приєднався пастор В. Демчишин.
Навіть під час стабілізації руху католицька сторона, особливо за допомогою колишнього найближчого співробітника пастора П. Крата, намагалася завадити розвитку євангельсько-реформатської справи. Але не вдалося, а ще й зміцнило громаду.
Тоді Боровський певний час працював секретарем Виконавчого і Місійного Заряду, а згодом став його членом. Проте основною його діяльністю залишалася душпастирсько-проповідницька праця.
Він служив переважно громадам в околицях Коломиї. Це були села Молодятин, Воскресінці, Іспас (тепер це село носить назву Спас), Слобідка Лісна, Раківчик, Підгайчики, П’ядики, Добротів, Заріччя та інші. Люди там жили дуже бідно, в нестатках. Багато подорожей Боровському доводилося здійснювати пішки. Попри всі труднощі й незручності (про які він волів не розповідати детально), ця праця приносила йому велике моральне задоволення, і він віддавався їй усім серцем.
Громада в Молодятині належала до перших євангельсько-реформованих громад у Галичині. Благу Звістку туди приніс брат Роман Кваснюк, що повернувся з російського полону, і сам, із Біблією у руках поширював її у тій місцевості, за що натерпівся переслідувань від католиків. Коли почався український реформатський рух, Кваснюк разом зі своєю громадою приєднався до нього. Боровський дуже любив проводити вільний час у його родині. Громада мала власну церковцю.
На Гуцульщині
Наприкінці 1939 року Володимир Боровський отримав призначення перебрати місійну працю у Косові на Гуцульщині, яку він допомагав також започатковувати. Косів лежить у підніжжі Карпат і належить до особливих кліматичних місцевостей. У той час у місті був добре розвинений килимарський промисел. Євангельська місійна діяльність там була зовсім новою. Між декількома членами місцевої греко-католицької парафії та їхнім священником виникло непорозуміння, і на зло йому вони постановили запросити до себе українських євангеликів. Про них вони дізналися у сусідньому селі Пістині, де вже існувала згуртована громада.
Такі мотиви не подобались євангельським місіонерам, хоча ті люди переконували їх у своєму ідейному намірі. Все ж було вирішено прийняти це запрошення, і проповіддю чистої Євангелії надати всьому духовного спрямування. Насамперед у Косові організували одинадцятиденну місію, на яку приходила велика кількість людей. У результаті, близько 64 особи виявили бажання стати на євангельську сторону.
Під час місії місцевий старенький священник, москвофільського спрямування, намовляв парафіян розігнати богослужіння євангеликів. Однак старші громади погоджувалися зробити це лише за умови, що він візьме на себе відповідальність за наслідки. Священник на це не наважився, і праця могла продовжуватися спокійно. Лише одного з проповідників заарештувала поліція і декілька годин утримувала, провівши при цьому незаконний обшук.
Після завершення місії до євангельських лав приєдналася значна кількість нових людей, які зробили свій вибір із суто духовних мотивів, слухаючи Боже Слово. Це надзвичайно тішило Боровського, адже новопостала громада отримала під собою добру основу.
Спочатку до праці в Косові був призначений проповідник Т. Семенюк, який доклав багато наполегливої праці. Згодом його змінив Володимир Боровський. Богослужіння проводилися у домі одного міщанина, неподалік греко-католицької церкви.
З того періоду діяльності Боровський особливо відзначав деякі важливі моменти та спогади.
Праця у Пістині та історія Марії Шведюк
За староукраїнським церковним звичаєм, у співпраці з громадою в Пістині (село в Косівському районі Івано-Франківської області), Володимир Боровський організував на Йордан спільну ходу від молитовного дому на річку. Там заздалегідь було зроблено з льоду хрест та престіл. Під час процесійного походу вулицями міста євангельська громада співала духовні пісні. Головна вулиця була заповнена людьми, а біля річки зібралося близько трьох тисяч осіб. Це була рідкісна нагода для проповіді Божого Слова. Присутні поводилися дуже пристойно. Лише один чоловік відмовився зняти шапку під час богослужіння, і поліція пригадала йому про необхідність це зробити. Діти, які були на служінні, пізніше розповідали своїм батькам, що вони добре зрозуміли все, про що говорили проповідники.
Боровський відзначав, що серед молоді, яка відвідувала богослужіння, були й такі, що не вміли читати і писати. Він вважав, що важко уявити євангельського християнина, позбавленого можливості користуватися Святим Письмом чи співаником. Тому вирішив організувати курс навчання грамоти для неписьменних. На заняття приходило декілька хлопців і дівчат.
Особливо виділялася одна старша дівчина — Марійка Шведюк, людина рідкісної вдачі. Вона швидко освоїла письмо, і першою книгою, яку з великим захопленням почала читати, була Біблія. Марійка часто приходила до Боровського та ділилася з ним своїми роздумами. Її перше свідчення було таким: читання Святого Письма відкрило перед нею зовсім новий світ.
Згодом вона зізналася, що спершу її обурювало те, що в Біблії описані не лише високі вчинки людей, але й низькі та грішні — навіть тих, від кого сподівалися святості. Проте з часом вона перемогла цю внутрішню боротьбу. Її слова звучали так: «Читаючи Біблію, я не звертаю більше уваги на те, що говорять чи роблять люди, але дивлюся тільки на те, що говорить і робить Бог».
Марійка свідчила, як щоденно читає Біблію. І відтоді ніколи не полишала цієї праці, навпаки — мала в ній успіхи. Коли було важко на серці, вона відкладала все й бралася до читання Святого Письма. Повернувшись до роботи, дівчина виконувала на своєму килимарському верстаті навіть більше, ніж від неї очікувалося. Її мати не переставала дякувати Боровському за те, що він навчив доньку грамоті, адже тепер життя Марійки набуло зовсім іншого змісту. Вона любила слухати, як донька читає їй Біблію.
На Різдво Марійка принесла Боровському гроші й попросила купити за них Нові Заповіти, щоб роздати їх людям. Вона навчилася цінувати Боже Слово й щиро прагнула його поширення.
Шлюб і спільна праця
У 1933 році, перебуваючи у батьків на Волині, Володимир Боровський на одному зібранні баптистів у Рівному, яке організував проповідник Фетлер, випадково познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олександрою, яка тоді співала сольну пісню.
Вона народилася 22 березня 1909 року в селі Великий Олексин біля міста Рівного, в українській родині. Олександра отримала богословську освіту в Англії і, як місіонерка, була надзвичайно корисною у церковній та добродійній праці. Особливо це проявилося під час війни та після неї, у Німеччині й США, де їй дуже допомагало знання англійської мови.
Рік пізніше, у 1934 році, після зустрічі Олександра та Володимир планували взяти шлюб. У своїх спогадах під назвою «Історія мого визволення» Боровський згадував, що польська влада ще 1928 року виселила його з Волині, і ця заборона формально ніколи не була відкликана. Він подав прохання до воєводського уряду в Луцьку з проханням дозволити йому приїхати на місяць на Волинь. Час шлюбу наближався, а дозвіл не надходив. Тоді Боровський вирішив їхати без нього й на місці все владнати.
Шлюб Боровського став першим українським євангельсько-реформованим шлюбом у місті Рівному на Волині. Вінчав подружжя пастор Лев Бучак зі Львова. Церква була переповнена людьми.
Після шлюбу Боровський із дружиною повернулись до Косова. Відтоді вони разом продовжували місійну працю, адже дружина Боровського також була місіонеркою.
Завершення праці в Косові та переїзд на Поділля
Упродовж майже трьох років своєї праці в Косові Володимир Боровський бачив постійне зростання громади, яка налічувала вже понад сотню членів. Своїм впливом вона почала розвивати не лише на ближні, а й на дальші околиці.
Саме тоді, коли він розробляв далекоглядні плани її розбудови — і вшир, і вглиб, — цілком несподівано прийшло рішення про його переведення на новий місійний терен, аж на Поділля, у село Яблонів.
Більшість членів косівської громади не погоджувалася із цим, проте Боровський розумів потребу виявити послух і розуміння щодо рішення церковного проводу. На його честь громада влаштувала прощальний вечір у домі брата Єремійчука. Це були незабутні хвилини. Багато присутніх у своїх промовах і свідченнях ділилися благословеннями, які Бог послав їм на новій дорозі євангельського життя. Сам Боровський дивувався, як у людей розв’язувалися язики — навіть у тих, хто раніше був мовчазний.
Серед них був і брат Гарасимюк, якого нечасто можна було почути у довших промовах. Його родинне життя раніше було зруйноване: він жив у конфлікті з дітьми, а дружина підтримувала дітей, тому він і про неї не хотів нічого чути, мешкаючи самітньо. Прийнявши ж Євангелію, він зазнав великих змін — і жінка з меншими дітьми знову почала жити з ним.
На прощальному вечорі Гарасимюк розповів, як на початках відвідував богослужіння потайки, йшов гірськими та лісовими стежками, щоб ніхто його не бачив. Він і боявся, і соромився. А тепер щиро дякував Богові, що може відкрито визнавати Христа і євангельську справу.
Попрощавшись із косівською громадою — немов із рідною сім’єю у Христі, — наступного дня Боровський із дружиною вирушили на нову працю, до нових братів і сестер на Поділлі.
Поділля — початок нового життєвого етапу
На початку 1936 року Володимира Боровського відрядили на працю до села Яблунова на Поділлі (Тернопільська область). Це село мало гарне розташування: з одного боку прилягало до лісу, а з другого розгорталися широкі подільські пшеничні лани. Воно потопало в густих садках, а прикрасою був великий парк місцевого дідича-поляка Хоінського.
Більшість мешканців були римо-католиками, хоча немало з них розмовляли українською мовою й походили з родин, котрі ще донедавна належали до греко-католицької церкви. Спокушені матеріальними вигодами, вони перейшли «на польське». Загалом громада вирізнялася фанатичною католицькою налаштованістю і культурно-освітньою відсталістю. Яблунів межував із Сухоставом настільки близько, що обидва населені пункти були мало не як одне село.
Саме тут з’явилась група людей, які, познайомившись із євангельськими громадами в Перемилові та Кобиловолоках, стали просити відкрити працю і в Яблонові. Боровський разом із пасторами Василем Демчишиним та Анатолієм Максимюком провів у селі місійний тиждень.
Богослужіння у селі Яблонів відбувалися по черзі у двох кінцях села: один раз — у хаті брата Василя Ґлови, інший — у брата Василя Кащишина. Крім того, щотижня вони проводили біблійну годину в хаті брата Ґлови.
На Поділлі, подібно до Косова, Володимир Боровський ніколи не ходив на вечірні зібрання сам. Без його прохання хтось із братів завжди приходив забрати його з собою, іноді це були декілька осіб. Згодом з’ясувалося, що причиною була обережність місцевих євангеликів: вони боялися можливого нападу на Володимира від католиків.
Зібрання відбувалися спокійно: щоразу селянська хата, де служили, була вщерть заповнена слухачами. Вдень місіонер відвідував тих, хто приходив на служіння, і поступово відкрив, що справжні мотиви деяких ініціаторів мали не духовний, а переважно матеріальний характер. Хтось поширював чутку, ніби євангелики отримують великі гроші з Америки, і за кожну «нову душу» їм платять, а крім того, дають допомогу й позички. Для людей, які ледве зводили кінці з кінцями, це звучало принадно.
Та відповідь місіонера була іншою. Він міг сказати лише словами апостола Петра: «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, те даю тобі…» (Дії 3:6). Єдиним справжнім скарбом проповідників було визволяюча й просвітницька Євангелія Христова.
Хоча місія відбулася успішно, й зібрала немало слухачів, у душі Боровського залишилось відчуття невдоволення. Його непокоїло, що в багатьох людей переважали неєвангельські мотиви. Він уважав, що працю у Яблонові слід було продовжувати через виїзди сусідніх проповідників, але призначати туди постійного служителя ще не настав час. Таку думку він висловив перед проводом Церкви.
Проте сталося інакше. Невдовзі надійшло повідомлення: Боровського призначено на постійну працю до Яблонова, і він має без зволікання перебратися туди.
У лютому він прибув у село разом із дружиною та немовлям. Погода цілком відповідала назві місяця — лютувала завірюха. Та наказ є наказом, і він підкорився рішенню церковної влади.
Перші роки служіння на Поділлі
Перші кроки праці у Яблонові виявилися нелегкими. Уже з самого початку Володимир Боровський зіткнувся із недовірою й навіть ворожістю з боку місцевих мешканців. Немало хто, почувши про «нову віру», сприймав її як загрозу усталеним традиціям. Особливо різко реагували римсько-католицькі священники, які підбурювали селян не відвідувати зібрання і лякали їх церковними покараннями.
Окремі господарі, що прихильно ставилися до Євангелії, потай запрошували місіонера до своїх осель. Там він міг прочитати Боже Слово, помолитися і залишити декілька добрих настанов. Та навіть такі візити часто закінчувалися скандалами з боку сусідів або родичів, які вважали це «зрадою польської віри».
Особливо відчувалась напруга у відносинах із місцевою владою. Староста, який підпорядковувався повітовим урядникам у Чорткові, бачив у новій громаді небажаний «сектантський осередок». Час від часу Боровського викликали «на килим», дорікали йому за «порушення громадського спокою», а згодом і зовсім вимагали залишити село.
Попри це, він твердо стояв на своєму. Ще перед виїздом до Яблонова Боровський вирішив у серці: якщо Господь доручив йому цю працю через Церкву, то не має права відступати перед людськими погрозами чи упередженнями. Його єдиною зброєю було Слово Боже та щира молитва.
Згодом невелика група слухачів почала збиратися більш відкрито. Хоча їх не було багато, для Боровського це була велика втіха: серед чужого й часто ворожого середовища він бачив, що зерно Євангелії не пропадає марно.
Духовне життя та випробування
Коли перші серця у Яблонові почали щиро приймати Христове Євангеліє, життя у селі поступово змінювалося. Новонавернені прагнули читати Святе Письмо, вчились молитися уголос, співати духовних пісень і свідчити про свою віру сусідам. Те, що раніше здавалося «чужим і дивним», ставало для них джерелом радості й сили.
Та водночас зростала й напруга. Ворожість з боку священників і фанатично налаштованих католиків перетворювалась на відверті переслідування. Декому з віруючих забороняли брати участь у громадських роботах, на інших сипалися погрози, а іноді й фізичні образи.
Особливо важко було під час великих свят, коли натовп збуджених парафіян виходив із костелу й починав глузувати або жбурляти каміння у тих, хто відкрито йшов до «євангельських зборів». Боровський не раз ставав свідком, як віруючі поверталися додому зі слідами побоїв.
Проте найбільшим випробуванням була не фізична ворожнеча, а спокуса зневіри. Дехто, не витримавши тиску родини чи громади, відходив убік. Це боляче ранило серце пастиря. Він розумів, що справжня віра перевіряється вогнем випробувань, але водночас переживав за кожну душу, котра вагалася.
У такі хвилини він згадував слова апостола Павла: «Бо коли я немічний, тоді я сильний» (2 Кор. 12:10). Ці слова зміцнювали і його власний дух, і віру маленької громади, яка крок за кроком училася стояти твердо у Христі.
Укріплення громади
Попри численні труднощі, громада в Яблонові не лише збереглася, а й почала зростати. Зібрання проводились дедалі впорядкованіше, набували більшої духовної глибини. Віруючі, що спершу вагалися, тепер виявляли справжню відданість Христові, стаючи прикладом для інших.
Боровський бачив, як Євангелія торкається людських сердець і змінює характери. Люди, відомі в селі своєю запальністю чи схильністю до сварок, ставали лагіднішими. Ті, що раніше проводили вечори в корчмі, тепер охочіше збиралися на спільну молитву. Такі переміни були для громади найсильнішим свідченням Божої дії.
Поступово змінювалась і думка частини односельців. Якщо спершу вони ставились до «євангеликів» як до чужинців, то з часом почали визнавати їхню порядність і щирість. Не всі зважувались відвідувати зібрання, але в побутових справах зверталися до них за порадою чи допомогою.
Ворожість, звичайно, нікуди не зникла. Священники й надалі намагалися ізолювати громаду від суспільного життя, погрожували й залякували. Але ті погрози вже не мали колишньої сили. Адже селяни бачили на власні очі: нова віра не руйнує, а навпаки — будує людські долі, вчить чесності, працьовитості й любові до ближнього.
Для самого Боровського цей період став особливим підтвердженням Божої вірності. Він щоразу згадував свої сумніви перед приїздом у Яблонів і розумів: Господь не помилився, коли провів його сюди.
Найважчі роки
Коли громада в Яблонові почала міцнішати, на неї звалились нові випробування — тепер уже не лише від місцевого духовенства, а й від влади. Політична ситуація у Польщі ставала дедалі напруженішою, і будь-які «нетрадиційні» релігійні рухи розглядалися з підозрою. Євангельські громади сприймали як загрозу «польській єдності».
Не раз Боровського викликали до старости. Там він чув одні й ті самі докори: «Ви розхитуєте громадський спокій», «ваші зібрання сіють ворожнечу», «ви працюєте на чужу користь». Іноді на нього складали протоколи, вимагали штрафів, навіть погрожували арештом.
Найважче було тоді, коли влада намагалась підірвати довіру до проповідника в очах самих селян. Поширювали чутки, ніби євангелики — «московські агенти» або «німецькі шпигуни». Декого ці слова відлякували, але більшість, знаючи Боровського особисто, не вірили наклепам. Його чесність і відкрита праця були найкращим спростуванням усіх вигадок.
Та навіть за таких умов зібрання не припинялися. Навпаки, вони ставали для віруючих справжнім прихистком. У маленьких хатах, де збиралися на молитву, люди відчували себе вільними від страху й тиску. Там панувала духовна єдність, якої не могла зруйнувати жодна сила.
Для самого проповідника це був час глибокої перевірки. Його сім’я жила дуже скромно, матеріальні нестатки доповнювалися постійною напругою від влади й сусідів. Та все це тільки більше прив’язувало його серце до Господа. Він часто повторював собі слова псалмоспівця: «Господь — то мій Пастир, тому в недостатку не буду» (Пс. 22:1). І справді, навіть у найважчі роки громада не лише вистояла, а й навчилась покладатися на Божу силу, а не на людські можливості.
Село Перемилів
Влітку 1937 року виникла потреба перевести одного з пасторів з Поділля на Волинь, де робота Церкви особливо розросталася та набирала масового характеру. На Поділлі тоді було троє проповідників, які жили недалеко один від одного. Провід Церкви вирішив направити Володимира Демчишина на Волинь, а його місце в селі Перемилові зайняв Володимир Боровський.
Ця громада була найстаршою на Поділлі. Вона мала власний мурований молитовний дім, два городи та каплицю у селі Вербівцях. Тут же розташовувався Подільський Окружний Парафіяльний Уряд. Громада налічувала понад сотню членів, крім того, було ще багато симпатиків.
Володимир Боровський сприйняв як крайню необхідність залишити Яблонів, адже робота там перебувала на стадії активного розвитку, а відсутність проповідника міг негативно вплинути на її подальший розвиток. До того ж, деякі люди намагалися налякати його, стверджуючи, що Перемилів узагалі є складною громадою. Мовляв, навіть такий пастор, як Демчишин, не зміг би оживити її. Говорили, що місцеві жителі налаштовані на світське, й шукають пастора, який п’є та танцює з людьми, тоді як Боровського вважали занадто набожним і відомого тим, що він не вживає алкоголю.
Володимир Боровський доповів про ці перестороги проводу Церкви, але отримав відповідь, що якщо громада дійсно така, то це ще більше підтверджує, що його призначення саме тут. Приїхавши до Перемилова, він, перш за все, взявся за господарські справи — довів до ладу хату та городи. Громада мала цвинтар, який був занедбаний. Володимир Боровський навів там порядок і посадив живопліт. Пізніше на цьому цвинтарі поховали немовлятко — його сина Юрія.
Час від часу він допомагав у праці читальні «Просвіта», особливо на ниві освіти та виховання молоді. Хоч уникав політики, поліція ставилась до нього чемно, що сприяло здобуттю довіри серед місцевих мешканців.
Майже одночасно з приїздом Володимира Боровського до Перемилова з’явився новий молодий греко-католицький священник, який швидко посварився із молоддю через дрібницю, намагаючись змусити її шанувати себе силою. Це призвело до того, що молодь перейшла на бік євангеликів, почала відвідувати їхні богослужіння та брати участь у шлюбах громади. У короткий час у Перемилові відбулося весілля семи пар, що значно посилило вплив громади.
У селі знайшлося багато щиро віруючих людей, які любили Святе Письмо та твердо стояли на євангельських переконаннях. Особливо — старенький брат Сирник, співак і колишній парафіянин у греко-католицькій церкві. Він не покинув євангельської громади, ревно захищав Святе Письмо, а священника, попри його спроби завадити цьому, чемно випровадив із хати.
Володимир Боровський прагнув зробити Перемилів центром євангельського життя на Поділлі та підтримував зв’язки з іншими громадами, зокрема з містом Грималів, де колись існувала чисельна громада п’ятидесятників, яка майже розпалася через відсутність проводу та внутрішні незгоди. Він налагоджував особистий контакт із тими, хто залишався на євангельському шляху, цінуючи кожного українця-протестанта.
Одного дня він відвідав п’ятидесятницьку громаду у Грималові як гість. Під час богослужіння його попросили виголосити проповідь Слова Божого. Він погодився лише після того, як отримав одноголосну згоду присутніх. Це розвіяло плани тих, хто хотів бойкотувати його виступ, і згодом встановилися дружні зв’язки, завдяки яким п’ятидесятники почали відвідувати богослужіння у церкві Перемилова.
Недалеко від Грималова жив симпатик громади — брат Романишин. Після однієї ночі духовного переживання він отримав хрещення від Бога. Володимир Боровський не прагнув тиснути на нього, але пізніше Романишин просив допомогти оформити офіційний перехід до Української Євангельсько-Реформованої Церкви разом із родиною, що й було здійснено.
Місто Чортків та десятиліття громади в Перемилові
Володимир Боровський також звертав увагу на роботу в місті Чорткові. Там існував невеликий, але дуже активний гурт людей, котрий тримався баптизму. Проте серед них виник заколот, і громада не могла прийти до ладу. Боровський регулярно їздив туди та намагався відновити порядок, за що люди були йому надзвичайно вдячні. Вони також приїздили на богослужіння до Перемилова.
У Чорткові особливо виділявся брат Костев, який, незважаючи на велику відстань, часто приходив пішки на Богослужіння. Він віддано тримався євангельських переконань, вважаючи їх релігією передових народів світу. Боровський високо цінував його відданість, отримував від нього допомогу та поради щодо городництва й садівництва.
У 1939 році припало десятиліття заснування Української Євангельсько-Реформованої Громади в Перемилові. Боровський вирішив використати нагоду для урочистого святкування ювілею. Було організовано тижневу місію, на якій кожного вечора проповідував Єпископ Церкви Василь Кузів. На закінчення місії, у неділю, відбулося святкове богослужіння за участю великої кількості людей із Перемилова та сусідніх громад. Цього дня відбулась перша конфірмація підлітків — свідоме визнання ними віри в Бога в Тройці єдиного та Ісуса Христа як їхнього Спасителя, а також перше причастя.
Після богослужіння усі учасники святкування процесійно пішли на могилки відвідати померлих, особливо піонера та організатора громади — брата Кливака, який залишив світлу пам’ять у селі. Це був рідкісний момент урочистості та благословенних годин, який надовго залишився у споминах мешканців громади.
Наближення війни
Однак світові події уже наближалися: гітлерівська Німеччина розпочала воєнну агресію, і всі відчували наближення непередбачуваних подій. Цей ювілей став останнім святом, бо вже 1 вересня 1939 року розпочалась війна, а 17 вересня громада опинилася під більшовицькою владою. Наприкінці жовтня Володимир Боровський був змушений виїхати на Волинь, а опіку над громадою узяв на себе проповідник А. Максимюк, який загинув у 1945 році на Поділлі.
Згадуючи працю у Перемилові, Боровський пригадував розмову на одному весіллі, куди часто навідувався. Він розповів одному провідному братові про всі перестороги та побоювання, які лунали перед його переїздом, зокрема про те, що його власна набожність може не спрацювати в громаді. Брат відповів: «Власне, саме Ви тут були потрібні!».
«Бог не робить помилок. Я знаю, що у власній мудрості не зміг би багато осягнути. Усвідомлюю, що всі наші досягнення були можливі лише завдяки Божій благодаті та Його премудрому проводові. Усе написане тут не для власного звеличення, а для прославлення нашого Небесного Отця, Якому ми служили. Це свідчення призначене для наших дорогих у Христі Братів і Сестер, а також для читачів усього світу — як доказ того, що Бог і серед нашого народу може творити дивовижні чуда відродження людини в Христі» – Володимир Боровський [2, с. 95].
- Домбровський О. Нарис історії Українського євангельсько-реформованого руху. Нью-Йорк; Торонто: Українське Євангельське Об’єднання в Північній Америці, 1979.
- Боровський В. Під покровом Всевишнього. Атланта: Автор та Український євангельський альянс Північної Америки, 1983. 389 с.